Ніч огорнула мою Україну.

В небі високо засяли зорі.

Чому ж до зірок я думкою лину,

Схиляючи голову в тихій покорі?

Може ті зорі – то душі людей,

Які відлетіли в Голодні часи?

...А серед них скільки було дітей!..

Їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...

Не пройтися щасливими лісом, ні полем...

Голод знищив життя і сподівання...

Збережи, Боже, рід наш!

Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...

Свічку поставлю в вікні. Запалю.

Прошепчу я тихенько молитву свою-

Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить-

Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,

Щоб Душа ця загублена спокій знайшла-

І у Вічність до Бога вона відійшла.

 

Спогади: 

Голодомор. Геноцид 32-33. Пам'ятаємо

Спогади Вакуленко Валентини Григорівни (жительки с.Виповзки),, 1909 р.н., записала Драчевська Ніна Петрівна у 1993 р.

…Голод 1933 року залишив свій чорний слід і у Виповзках. Найбільше пострадала Вакуловщина. Село тоді ділилося ніби на дві частини – Вакуловщина та Чорнобаївщина. На Вакуловщині городів біля хатів майже не було, бо хати стояли на болотистій місцевості, де були глейові та солонцювати грунти, хати стояли густо. Тому городи були в полі. Як утворився колгосп, польові городи забрали, а на тих, що біля хат, майже нічого не вродило.

У той рік йшли заливні дощі, урожай або вимок, або погнив. Те, що зібрали, відібрали. Ось чому майже всі люди на Вакуловщині вимерли. На Чорнобаївщині землі були гарні, городи біля хат, сади росли. Тому люди там не так вимерли. Вижили в голод ті, хто тримав корову, пасіку, але таких було мало.

Люди їли все, що могли. Товкли качани кукурудзи, додавали борошна, якогось листя і пекли млинці. Збирали пророслу гречку, сушили, м’яли, перемелювали на борошно. Її багато не можна було їсти, бо тоді по всьому тілі кололи кольки. Хоч які люди були немічні, але їх все одно гонили на роботу. Жінкам накидали пайки. Було, дійде до пайки і вмре там. Ті, хто працював у полі, їли варену пшеницю, а додому не можна було і зернинки взяти, обшукували скрізь. Трупи валялись скрізь: на подвір’ях, на вулиці.

Жила в селі одна сім’я. Чоловік помер, тому жінка прийняла другого. Вітчим не злюбив хлопчика, а разом з ним не стала любити його і мати. Кричали на нього, не давали їсти. От він одного разу сказав матері, що піде на кладовище, ляже на могилу і помре там. Мати не зупинила. Люди йшли на роботу і бачили, як хлопчик лежав на гробі і плакав, просив їсти. Люди запитали, чого він тут. Він усе розповів. А коли повертались з роботи, хлопчик уже був мертвий. Було йому років 9–11. Де він похований – невідомо, бо хоронили в одній ямі багатьох, навалом.

Фото без опису

У День пам’яті жертв Голодоморів 28 листопада в Україні традиційно вшановують заморених голодом людей.
Долучаймось до акції "Запали свічку пам'яті":
о 16:00 хвилиною мовчання, молитвою та запаленою свічкою,поставленою на підвіконні, пом'янімо душі померлих під час голодомору..