Пам’яті Героя…

Пам’яті Героя… Минає час та не минає біль від втрати

Війна — страшна, бо залишає після себе не лише зруйновані і спалені села та міста. Ця лиха сила приносить із собою багато горя та страждань, завжди бере у людства найбільшу ціну. Ми можемо навчитися миритися з усіма її наслідками, але навчитися жити «БЕЗ» - практично неможливо. 

Сьогодні, 17 серпня, минає річниця загибелі Ярового Володимира Петровича. Річниця гіркої розлуки, вічного жалю і світлої пам'яті.

Володимир Петрович Яровий народився 3 травня 1970 року у с. Ташань Переяслав-Хмельницького району (нині Бориспільського району) Київської області. Разом з двома старшими сестрами зростав у любові та злагоді у багатодітній родині, де був наймолодшим. Після закінчення Ташанської загальноосвітньої школи здобув вищу освіту у Харківському аграрному інституті, проходив строкову військову службу.

Добрий, чуйний, надійний, вірний, комунікабельний, відповідальний, з позитивним поглядом на життя - таким назавжди Володимир залишиться у пам'яті тих, хто знав його особисто. Ніколи і ні в чому не відмовляв, міг останнє віддати, але обов'язково допоможе. По життю не любив брехні та прагнув справедливості. А ще мав чудове почуття гумору, міг легко знайти спільну мову навіть з незнайомими людьми.

А ще мав справді "золоті руки". Власноруч побудував будинок для власної сім'ї, адже мав хист до будівельної справи, з якою і пов'язав останні роки мирного життя.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України, у перший ж день добровільно та без вагань пішов до військкомату. Спочатку був у лавах ТРО Борисполя, а згодом після проходження навчання та бойового залагодження разом з побратимами вирушив на передову: пекельна Донеччина, а згодом - Харківський напрямок.

Оскільки "Петрович" (саме такий позивний отримав наш Герой) був одним з найстарших, користувався неабияким авторитетом серед побратимів. Але не лише через вік! Володимир, ніби батько, піклувався про кожного ж них, ділився досвідом, давав корисні поради, намагався щось смачне приготувати.
Завжди хвилювався за кожного з них. Навіть будучи у відпустці часто запитував: "Як там мої хлопці?".

І останній бій дав гідно: прагнучи повідомити своїм про ворожу групу, яка зайшла надто близько, взяв перший удар на себе та вступив у стрілецький бій. Отримавши смертельне поранення, зміг знайти сили і на останньому подиху прокричав своїм про ворога...

17 серпня 2025 року  на Харківщині життя нашого Героя обірвалося...

Щирі співчуття родині загиблого Героя. Сумуємо... Низько схиляємо голови у скорботі... Розуміємо, що жодні співчуття не зменшать біль втрати, жодне слово не втамує тугу в серці ні через рік, ні через десятки років.

З глибокою повагою ми завжди пам’ятатимемо нашого Героя.